Не хочу й досі бути знаменитою…
Не хочу й крапка! Хочу, щоб хутчій
Війна скінчилася… І тихою молитвою
Народ мій повернувся щоб до мрій.
Алла НЕЧАЙ

28 серпня 2025 р., напередодні Дня пам’яті захисників України, у стінах Класичного фахового коледжу СумДУ відбулася особлива подія – презентація дебютної збірки поезій «Обпалені крила музи» Алли НЕЧАЙ, викладачки української мови та літератури, справжньої творчої особистості. Ця книга – не просто збірка віршів, а живий літопис війни, складений серцем людини, яка понад тридцять років викладає українську мову та літературу, несучи у світ слово, яке лікує. У рядках Алли НЕЧАЙ – стукіт сердець дітей у темних укриттях, молитви матерів, чиї очі втомилися від сліз, і відчайдушна віра тих, хто боронить наші кордони. Ця поезія болюча і складна. «Потрібні душевні сили, щоб її сприймати. Проживати ці рядки – морально важко», – зізнається Алла Миколаївна. Але водночас це документальні свідчення, написані серцем, що кривавить, і душею, яка прагне докричатися до світу.

Модерувала захід директор Бібліотечно-інформаційного центру Ганна ОПЕНЬКО, яка зауважила, що «ця зустріч стане містком між поезією та пам’яттю, між нашим болем і нашою вдячністю в рядках авторки».

Подія зібрала представників адміністрації коледжу, колег Алли Миколаївни, здобувачів освіти, випускників, освітян міста, бібліотекарів, учасників розмовного клубу української мови «Єдині», а також друзів та близьких авторки – усіх, хто відчуває потребу в художньому осмисленні сучасної трагедії війни.

Збірка «Обпалені крила музи» з’явилася завдяки теплу, підтримці й духовній атмосфері, яку дарує нам рідний дім – Класичний фаховий коледж СумДУ. Саме тут кожне слово знаходить відгук, а кожна творча думка – крила.

На початку презентації виступила заступниця директора з навчально-методичної роботи коледжу Людмила ГАЦЕНКО. Вона тепло привітала Аллу Миколаївну, подякувала за її творчість від імені коледжанської родини та головної натхненниці, ідейної реалізаторки видання Тетяни ГРЕБЕНИК, директорки коледжу, яка, побачивши вперше публікації Алли Миколаївни в мережі «Фейсбук», поставила собі за мету неодмінно віднайти, зібрати, зберегти, поділитися її поезіями у друкованому форматі з читацькою аудиторією міста. Тепер ми маємо результат згуртованої командної роботи. Людмила Григорівна наголосила: «Так, важкі часи… Зростає вага кожного внеску в нашу Перемогу. І ця збірка – це внесок Алли Миколаївни. Тож бажаємо Вам здоров’я, натхнення. І хай Ваша муза має обпалені крила, але живі!».

Авторка зазначила, що до 24 лютого 2022 р. вірші писала рідко, переважно про Ніжин та прекрасні студентські роки, проведені в цьому місті: «Ці спогади живлять мене до сьогодні». Однак, зіткнувшись з реальністю війни, яка була «за п’ятдесят метрів» від будинку й досі асоціюється з танком, який гатив по заводу, вона відчула потребу поетично осмислити події. Страшні новини, біль і тривога – усе це народжувало поезію: «І після чергових моторошних новин, після жаху, що коїли загарбники навколо, стала народжуватися поезія. Знайомі, колеги стали запитувати, чому я не віршувала раніше… Ну, грала «в рими» з батьком з першого класу, ну, писала привітання з днем народження… Не більше… А тут зрозуміла, що не зможу не писати, не сказати своє слово про війну. Так, услід за подіями, які рвали серце, ятрили душу, пробирали до кісток, до молекул, до фібр, народжувалися вірші».

Авторка ділиться глибокими особистими спогадами про страшний день для кожного українця, закарбований у пам’яті назавжди, – 24 лютого 2022 р. Вона розповідає про свої внутрішні переживання – тривогу за синів, про спроби придбати продукти для захисників та про перші обстріли, які лунали «зовсім близько».

Презентація стала справжнім поетичним дійством. В авторському виконанні присутні почули такі твори: «Хвилина пам’яті», «Моя муза так мирно спала…», «За Конотоп полеглим у перший день війни», «Про нашу незламність», «Розмова з татом», «Чи знали ви, що плачуть педагоги…», «Пам’яті мого випускника», «Під Бахмутом… Вулиця направо…», «Вночі ридав собор…», «От іроди! І помсти відьом не боялися…», «Згиньте, війни! Згиньте, війни!..», «Над Конотопом – хмара болю, сліз, відчаю…» та інші.

Надзвичайно зворушливим моментом заходу було декламування поезій Алли НЕЧАЙ у виконанні здобувачок освіти коледжу – Анни НЄДОСЄКІНОЇ («Тисяча таких болючих днів…») та Надії САДОВНИЧОЇ («Вони надвечір зграями летіли…»).

Також присутні мали змогу почути вірш «Лелеки» у виконанні учасниці розмовного клубу української мови «Єдині» Алли СТЕПАНЕНКО і «Серпень. Айстри і троянди…» та «Звичайне слово можна не любити?..», які прочитала колега Алли Миколаївни, викладачка української мови та літератури коледжу, Валентина ЧЕРНУШЕНКО.

Збірка має таку структуру: передмова, есеї «Муза з обпаленими крилами», «Вижити і перемогти», «Розлюднення», власне поезії та післямова. Вірші подано за хронологією написання та публікації у мережі «Фейсбук». Точні дати написання створюють ефект щоденника війни, фіксуючи емоції та події день за днем.

Особливе місце у збірці посідають вірші, присвячені дітям, чиє дитинство вкрала війна. Вони торкаються найглибших струн душі:

Як відвернути найстрашніше в світі?
Це коли гинуть безневинні діти –
Маленькі крихітки не бачили життя,
Їх ворог відправляє в небуття!
Їх вже сотні, Господи, сотні!
Зупини цей відлік, зупини!
Світ чекає? Збагне тільки потім
Недитяче обличчя війни!

Ці рядки змушують серце стискатися від болю, усвідомлюючи, скільки дитячих мрій було зруйновано.

Є школи, до яких не прийдуть діти,
Є діти, котрі не ввійдуть до школи…
Їм настанню канікул би радіти,
Зворушливо чекати випускного…
Та багатьох немає шкіл – руїни
Кліпають із вікон – спалених зіниць…
Понад дві сотні діток України
Вже не побачать вранішніх зірниць…
Peальність двадцять першого століття?
Руїни… Вальс… І всеохопний біль…
Не мають повторитися жахіття
З вини таких безкарних божевіль!

Алла НЕЧАЙ поділилася з присутніми зворушливою подією. Повертаючись додому, вона помітила на груші, ще зеленій, маленького хлопчика, який уперто намагався добитися, щоб хоч один плід впав додолу. І вона згадала цю дитину. Це саме той хлопчик, тоді ще немовля, який перебував з нею та іншими мешканцями будинку у сховищі та про якого вона писала: «Плаче немовля… Мешканці розбираються, де розташовано туалет, де розетка… Гуркіт десь поряд. Біля входу в укриття відчайдухи продовжують курити… Постріли зовсім близько… Усі двері в сховище зачинено! Не чути ні пострілів, ні гуркоту… Немовля вперто протестує проти перебування в підземеллі – плаче, не вгамовуючись. Годин зо три перебування в укритті». Хлопчик виріс і подолав свою першу вершину – грушу. Але, на жаль, ця дитина не бачила ще жодного мирного дня…

Центральне місце у збірці посідає тема трагедії українських міст та загибелі мирних жителів. Алла Миколаївна згадує Суми, Охтирку, Конотоп, Харків, Кременчук, Бахмут, Київ, Гостомель, Бородянку, Бучу, Ірпінь, Ізюм, Маріуполь…

Чорнюща надреальна пустка Бучі:
На всіх каналах – вулиці в тілах…
Ці кадри – там, де злочини кричущі
І де в катівнях оселився жах…
Обгорене зотліле сьогодення
І сотні перекреслених життів:
Дитячих, юних і старих – не вернеш, –
Змарнованих в брудних руках катів…

Як викладач, авторка глибоко переживає загибель своїх випускників, яких нещодавно вчила справедливості та добра ….

Такі події зупиняють розум,
І не дає ніяких він команд…
Застиг і скрижанів миттєво мозок,
А серце – як клубок кривавих ран.

Авторка додала, що три випускники з цієї групи зараз боронять кордони нашої держави.
Збірка багата на образи: «Троянда й кріт» – алегорія України і ворога, що прагне знищення краси й життя, але програє, бо Україна сильна й квітуча. «Лелеки» – символ зламаних життів та розбитих домівок, але і надії на відродження.

Багато метафор: «кривавий відлік», «пекельні сюжети», «чорна весна», «муза з обпаленими крилами», «зажерливі ординці», «вдовиний біль» тощо.
В окремих творах використані історичні ремінісценції, наприклад, порівняння нового рашистського геноциду з Голодомором як символом національного болю:

Удерлися із новим геноцидом,
Як їх діди – гидкі голодоморці!

Попри біль, у віршах лунає надія та незламна віра в ПЕРЕМОГУ України: «Я ще не завершила свого вірша про Перемогу… Ще мужньо б’ються за наші мирні ранки звитяжні українські воїни… Але Перемога неодмінно настане!».

Окрасою презентації став виступ Вікторії КАМОРДИ, яка виконала пісню «Сила роду».

Насамкінець Алла НЕЧАЙ подякувала всім, хто долучився до створення та видання книги «Обпалені крила музи» та допоміг втілити творчий задум у життя: адміністрації Класичного фахового коледжу – освітньому закладу зі 135-річною шляхетною історією, поріг якого авторка вже 32-й рік поспіль переступить цієї осені; Поліграфічному центру «Олімп» в особах Ігоря ЯНЧУКА та Віталія ЛИТВИНЕНКА, а також коледжанам – Ганні КРИНИЦЬКІЙ, Ганні ОПЕНЬКО, Ользі ЄФИМЕНКО, Віктору БІЛИНСЬКОМУ.

Крила музи, обпалені війною, не зотліли. Вони лише набули нового, щемливого відтінку, що назавжди закарбується на полотні нашої історії. І поки звучить слово, поки є поезія, поки в серцях палає віра, – Україна непереможна:

Моя муза тепер чергує,
Відганяє думки порожні…
І обпалені крила лікує,
Щоб писати вірші переможні!

Дякуємо Аллі Миколаївні за слово, що лікує душі, окрилює серця, зберігає пам’ять, за щирість переживань і мужність говорити тоді, коли відчай відбирає мову, за поезію, що стає мостом між болем і надією.

Збірка «Обпалені крила музи» вже доступна для читання в Бібліотечно-інформаційному центрі Класичного фахового коледжу СумДУ. Це книга для тих, хто готовий до важких роздумів, хто прагне зрозуміти війну крізь призму поетичного слова, хто вірить у силу мистецтва зцілювати рани історії. Тож запрошуємо!

З вірою в ЗСУ, з вірою в ПЕРЕМОГУ та силу слова!