4 липня 2025 р. у Класичному фаховому коледжі СумДУ відбулася дуже хвилююча зустріч – презентація книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», авторки якої – одинадцять українок різних професій і з різних регіонів, зокрема Донеччини, Харківщини, Київщини, Чернігівщини – пережили втрату рідних людей, окупацію, знущання лютого ворога. Про пережите на сторінках книги розповіли Сталіна ЧУБЕНКО, Тамара ШЕВЧУК, Галина ТИЩЕНКО, Людмила БІЛЕНЬКА, Олена НІМАНІХІНА, Олена АПЧЕЛ, Марина СУПРУН, Наталія ЛОГОЗИНСЬКА, Юлія ГАВРИЛЮК, Тетяна ТОВСТОКОРА, Ірина ДОВГАНЬ.

Ініціатором створення цієї книги є громадська організація «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» (https://totalaction.org.ua/), яка з 2014 р. документує злочини росіян і терор, які набули неосяжної масовості після повномасштабного вторгнення у 2022 р. Це видання – про страшні злочини нелюдів, що спопеляють нашу землю, і про могутню силу характеру української жінки, здатну протистояти злу, ще й захищати і допомагати іншим.

Модератором заходу була Тетяна РАДЬКО – викладачка коледжу, керівниця музею історії освітнього закладу, волонтерка, яка невтомно організовує просвітницькі заходи патріотичного спрямування для представників закладів освіти та культури Конотопщини, громадських і волонтерських організацій, студентської молоді та військових.

На початку зустрічі пані Тетяна зазначила, що книга є документом доби і водночас може бути посібником, як підтримати себе та інших у складних ситуаціях під час війни. Що це, за словами Надії НЕСТЕРЕНКО, авторки передмови до книги, «історії про темряву, але і про світло. Про те, як у найскладніший і найтемніший час можливо і потрібно намацати опору – чи то теплий промінь сонця після холодного і руйнівного лютого, чи продовження справи загиблих близьких, чи то рій своїх людей та підтримка одне одного».

Три авторки жіночих історій-сповідей, що увійшли до книги, приїхали цього дня до Конотопа, щоб розповісти правду про пережите, поділитися досвідом стійкості й відновлення, про те, що підтримувало їх під час жахливих випробувань і продовжує допомагати жити і боротися тепер.

Марина СУПРУН, нині здобувачка освіти столичного університету, авторка історії про перебування в окупації в селі Ягідному на Чернігівщині, коли вона була ще 16-річною школяркою, поділилася болючими спогадами: «Місяць страждань, місяць смерті в підвалі місцевої школи, куди була запроторена разом з односельцями, коли не було ні води, ні їжі. Було лише бажання вижити й уберегти тих, хто поруч сидів у підвалі, бути відповідальними за долю близьких людей… Батьки зробили «пекельну кухню» на подвір’ї, біля шкільного підвалу, готували їжу з продуктів, які залишились у шкільній їдальні. І кожен вихід мами з підвалу – то крок до смерті… Люди помирали від задухи, хвороб… Немає нічого страшнішого, ніж втрата найрідніших». Із 3 по 30 березня 2022 р. окупанти в нелюдських умовах у підвалі тримали 367 людей, серед них – і членів родини дівчини. Звертаючись до присутніх на презентації, Марина зауважила, що «насправді потрібно цінувати те, що ми маємо зараз, жити і любити тих, хто поруч з нами, і важливо знайти свою підтримку в комусь».

Галина ТИЩЕНКО, мешканка Краматорська тоді, розповіла про окупацію міста 2014 р., коли люди залишилися сам на сам з лютим ворогом: «Після всіх катувань, страждань, знущань ми вижили. Було страшно вийти на вулицю. Окупанти постійно обстрілювали зупинки, школи, житлові будинки. 10 лютого 2015 р. був дуже великий обстріл Краматорська, загинуло багато людей. В окупації було дуже важко…». Пані Галина кілька разів потрапляла під обстріл і дивом уціліла. Рятуючись від війни, разом з родиною доньки оселилася в селі під Києвом, де 2022 р. пережила місяць окупації та знущань. Важко було розповідати жінці про те, через що їй довелося пройти: численні вбивства, жорстокі катування… Однак стверджує: «Ми – українські люди, ми дуже сильні. І Перемога обов’язково буде за нами».

Тетяна ТОВСТОКОРА живе в селі Яковенкове на Харківщині. Директорка гімназії, пережила окупацію, полон. Усе життя присвятила освіті. Навчала української мови та літератури дітей в українській школі. Пів року, з 26 березня 1922 р., жила в окупації. «Не було ні хліба, ні борошна, – згадує пані Тетяна, – то було не життя, то існування без ніякого права. Облаштували місце в погребі, жили в ньому з чоловіком, донькою та маленькою внучкою. Були постійні обшуки, тривоги, страждання, не знали, що відбувається, бо ж не було зв’язку. Однак допомагали сусідам, колегам усім, чим могли. Рятували від голоду членів колективу, бо жили в селі, а отже, мали трохи запасу продуктів. Рятували майно школи після знущань ворога над ним навіть хотіли навчати дітей в умовах окупації за українськими навчальними програмами. Але окремі батьки не дозволили». Пані Тетяна не погодилася працювати на окупанта, за що її заарештували й тримали в камері у в’язниці. А потім змусили взяти найнеобхідніші речі з дому й повезли… З розповіді авторки: «Я горда тим, що я – УКРАЇНКА! Я щаслива, що змогла повернутися додому. Я горда тим, що жоден і жодна з нашого колективу не пішли на співпрацю з ворогом. Ми навчаємо дітей, плетемо сітки, варимо, печемо, готуємо для хлопців на передовій, донатимо, перемо одяг нашим захисникам, виховуємо патріотів нашої країни на власному прикладі. …Моя історія – історія тисяч українців, які перебували в окупації. Цей досвід зробив мене сильнішою, витривалішою, нескореною. Часто дивлюся в ті посадки, де снували росіяни, і на серці стає неспокійно. Але підводжу голову до неба, і в кожній хмаринці – наче слід від авіації. Нашої авіації. Повертайтеся, хлопці, живі та здорові. А світ мусить знати, якою ціною ми здобуваємо собі незалежність і територіальну цілісність. Бо демократія і свобода мають перемогти – раз і назавжди. І я всім серцем вірю в нашу перемогу».

Ці розповіді авторок про пережите під час заходу й на сторінках видання – то щемливі історії, які неможливо читати й слухати без сліз і болю в серці. Проте презентоване видання є моральною опорою нам, українцям, сьогодні. Ми, на жаль, не зможемо зупинити війну, зменшити пекучий біль втрат, але мусимо виростити навколо цього болю свою стійкість, допомагаючи, підтримуючи, лікуючи, надихаючи, зміцнюючи дух. Мусимо бути стійкими, небайдужими, сильними, сміливими, щоб перемогти і добитися справедливості.

Тетяна ГРЕБЕНИК, директорка Класичного фахового коледжу СумДУ, прослухавши розповіді авторок видання, зазначила: «Кожен сьогодні сам собі суддя, є вимогливим до себе, кожен тримає свій фронт. І наша спільна мета – Перемога. Тож тримаймося. Україна переможе, бо ми вдома, разом і ми незламні. Я дякую долі, що ви доїхали до Конотопа, що ця презентація відбувається у нашому закладі і вірю, що наша зустріч – не остання. Тому що такі зустрічі дуже потрібні молоді, освітянам, усім нам…». Тетяна Вікторівна вручила Подяку Східноукраїнському центру громадських ініціатив за відданість справі документування порушень прав людини та злочинів проти людяності під час російсько-української війни, збереження історичної пам’яті, повагу до людської гідності, формування культури взаємоповаги і стійкості у суспільстві, за професіоналізм, непохитність духу і незламність у боротьбі за Україну.

«Саме такі зустрічі є моральною, духовною зброєю в боротьбі проти ворога. Сьогодні ви є прикладом того посттравматичного зростання, яке несе світло, – звернулася до авторок книги Юлія БІБІК, заступник директора з виховної роботи коледжу. – Ви є прикладом віри і незламності в маленькому селі, невеличкому місті… Будьте сильні!»

«Авторки книги, – зауважила Тетяна РАДЬКО, – вистраждавши, не тільки перебороли зло, вони вистояли і є активними громадянами незалежної України. Вони є сильними і сьогодні випромінюють світло. Ми маємо гуртуватися і підтримувати наших воїнів, бо саме вони – єдина гарантія нашої безпеки».

На добру згадку про знайомство і зустріч авторкам книги вручили подарунки: ляльку-мотанку, яку виготовила конотопська майстриня Олена РАКІТІНА спеціально для ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», браслети із закодованими у мікровишивці словами «Сильна», «Незламна», «Нескорена», «Україна» від майстрині Яни СПАСЬКОЇ, набори смачних патріотичних пряників від Анни ШЕКАЛЬОВОЇ. До речі, чимало конотопців цього дня дарували авторкам книги «Жити попри все» свою сердечність і гостинність.

Павло ДУДКО, голова Конотопської РДА, начальник Конотопської РВА, зустрівшись з авторками книги, засвідчив їм свою глибоку повагу і щиро подякував за те, що витримали, встояли, не зламалися і продовжують боротьбу за Україну. Павло Миколайович наголосив на важливості збереження пам’яті про війну та підтримки тих, хто постраждав від неї, на важливості книги, візиту авторів до Сумщини, яка щодня і щоночі потерпає від терористичних атак, але дає відсіч ворогу.

Незабутні враження на наших гостей справила екскурсія до Музею «Спадок Гетьманщини. Місце пам’яті Конотопа», створеного на місці садиби станових козаків Зимовців (збудована у 1861 р.), що є частиною козацького скансену на Загребеллі. Аліна ІВАЩЕНКО, заступник голови БФ «Спадок Гетьманщини», подякувала жінкам за те, що вони написали про пережите, оскільки їхні історії, досвід допоможуть іншим людям віднайти сили, точку опори, щоб триматися і жити. Пані Аліна провела екскурсію музеєм і подарувала кожній з жінок «Конотопську абетку» – книжковий шедевр, яким по праву пишаються конотопці.

Насамкінець Тетяна РАДЬКО побажала присутнім, щоб ця зустріч і презентоване видання стали джерелом стійкості й незламності, опорою для кожного: «Ця зустріч – ще одна цеглинка у мур нашої пам’яті, нашої ідентичності. І нехай вона стане для кожного щепленням проти зневіри і розпачу, проти ворожої навали і пропаганди, стане опорою і джерелом сили, стійкості, нескореності, незламності. Якщо українці разом здатні пережити жахи війни, підтримувати один одного і не опускати руки, то обов’язково переможуть і доб’ються справедливості. Перемагає той, хто пам’ятає. Дай нам, Боже, довгу пам’ять».

Зворушливим фінальним акордом стало натхненне виконання Гімну України вокальною студією «Елегія» (керівник – Лілія БІБИК) разом із усіма присутніми, що засвідчило духовну єдність і щиру любов до рідної землі.

Присутні на презентації конотопці не поспішали розходитися, наче не хотіли порушити це рятівне коло взаємоповаги, розуміння, підтримки… Хотіли підписати книги, зробити світлини та продовжити спілкування. Відкриті погляди і теплі обійми, ком у горлі і щирі слова вдячності, автографи і світлини на згадку, намагання стримати сльози і прискорене серцебиття, вир емоцій і глибокі роздуми, квіти до Пантеону національної пам’яті на Алею Пошани і прапор України з побажаннями і мріями усіх присутніх на презентації – ось такий посмак цієї важливої для кожного зустрічі.

Книгу можна завантажити на сайті фонду (електронна книга), примірники є у бібліотеках міста та в музеї історії закладу.