Знову лютий. Четвертий від дня повномасштабного вторгнення і дванадцятий від початку військових дій на території України…Той самий лютий, який розколов наше життя на “до” і “після”. Чотири роки поспіль він приходить у домівки українців — з темрявою, морозом, сиренами, дванадцять років – з трагічними звістками… Наче перевіряє: а може вже зломились? А може, опустили руки?Ні.
Ми вчили й училися при світлі ліхтарів. Коли зникало світло — запалювали своє. Коли вимикалось тепло — грілись теплом одне одного. Коли лунала сирена — спускались в укриття, але підручники брали з собою. Тому що знання — це теж зброя. Тому що фахівець, якого ми випускаємо сьогодні, — це людина, яка будуватиме Україну завтра.Жодного дня не зупинялась волонтерська робота. Руки, які вдень тримали ручку чи мишку, ввечері пакували посилки на передову. Пальці, що набирали конспекти, виготовляли окопні свічки — щоб десь на передовій хлопцям було хоч трохи тепліше. Люди, які займалися фізичною працею, паралельно плели маскувальні сітки. Невтомно і постійно. Збирали кошти, закривали потреби, чули “дякую” звідти, де слів часто не вистачає.
І поруч із цим — жили своє життя.
Співали патріотичних пісень — не тому що так треба, а тому що душа просила. Знімали кліпи, бо українська культура — це не архів, вона жива і пульсує. Презентували книжки, бо українське слово треба берегти і поширювати. Плакали — бо є за ким і за чим. Раділи — бо навіть у темряві є світло, якщо шукати.
Набирали нових студентів. Випускали фахівців. Продовжували рух. І залишалися тут, зі своїми і серед своїх.
Незламні — не тому що не боляче. А тому що навіть коли боляче — не зупиняємось.
Ми мріємо про мир. Мріємо побачити свої вулиці без затемнення, свої вікна — з увімкненим світлом, своїх людей — живими й поруч. Ми мріємо про це тут, на своїй землі. Бо іншої у нас немає. І не треба.
Слава Україні!