ГОЛОСИ ПРАВДИ Й СИЛИ. У Класичному фаховому коледжі презентували потужне документальне видання про життя в окупації

Уже четверту ніч я спускаюся в підвал, чую звуки арти поблизу,
читаю новини про окупацію сусідніх сіл і не вірю.
Хіба може це трапитися зі мною?
Я не вибирала бути героїнею фільму про війну!
Але Правда – вона не про літературні сценарії…
Дарія ШВЕЦЬ

22 серпня 2025 р. у Класичному фаховому коледжі відбулася презентація надзвичайно важливого видання «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», створеного з ініціативи ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», яка понад 10 років документує жахи війни на сході України, що знову розгорілися повномасштабним вторгненням росії в 2022 р., у межах проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури памʼяті – ненасильницькі зусилля для протидії війни Росії в Україні» за підтримки Kurve Wustrow – центру навчання та взаємодії у ненасильницьких діях, у межах програми «Громадянська служба миру».

Правдиві й відверті, болючі й водночас мужні, драматичні й щемливі розповіді-спогади різних за віком і родом занять цивільних українців – жителів Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини, Чернігівщини – дають розуміння сенсів боротьби України за свій суверенітет, за цілісність і незалежність. Як зазначають упорядники, ця книга – це спроба зрозуміти й усвідомити те, заради чого наш народ несе такі великі жертви і чому так важливо лишатися собою і чинити спротив агресору.

Модераторами заходу були Тетяна РАДЬКО, викладачка коледжу, волонтерка, яка невтомно організовує просвітницькі заходи патріотичного спрямування для представників закладів освіти та культури Конотопщини, громадських і волонтерських організацій, студентської молоді та військових, та Марина СУПРУН, представниця «Східноукраїнського центру громадських ініціатив», наймолодша авторка книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», яка школяркою разом з односельцями пережила понад 30 днів полону в підвалі в селі Ягідному на Чернігівщині.

Марина СУПРУН ознайомила присутніх з ідеєю створення збірки: «На початку головною метою було показати закордонній аудиторії простими словами очевидців, чому для нас, українців, є неприйнятним життя під російською владою, чому ми чинимо спротив окупації, яка є не просто зміною прапора. Це спроба засвідчити голоси тих, хто пройшов крізь пекло, і розповісти їхню історію світові». Усі історії – це самостійні есеї; це травматичний досвід, який болить… Це не просто розповідь, а біль і надія, пам’ять і викриття несправедливості, важкий, але життєво необхідний голос правди… У межах проєкту було проведено низку тренінгів, зокрема фахові поради та допомогу у формулюванні думок на папері авторам надавала письменниця, тренерка зі словесної майстерності Слава СВІТОВА.

Тетяна РАДЬКО додала, що ця книга є справжнім документом, що засвідчує злочини росіян: «У ній – збереження історії сучасної війни такою, якою її бачать звичайні українці та українки. Так, ми, на жаль, не зможемо зупинити війну, зменшити пекучий біль втрат, але ми мусимо виростити навколо болю свою стійкість, допомагаючи, лікуючи, надихаючи, зміцнюючи дух».

До нашого міста завітали авторки трьох історій, які поділилися з присутніми своїми спогадами і думками.

Дарія ШВЕЦЬ. Дівчина народилася у м. Оріхів, що на Запоріжжі. Згодом переїхала до Харкова здобувати професію журналіста, де й стала свідком повномасштабного вторгнення: «Війна вже змінила мене і продовжує це робити кожного дня. Я переоцінила свої пріоритети та плани на майбутнє». Порятунку шукала в рідному місті. Обстріли, дефіцит продуктів, відсутність зв’язку та газу ‒ усе це вона відчула вже з перших днів березня 2022 р. «Для мене війна розпочалася у 2014 році. Щоправда, тоді я не відчула її на собі. 2022 рік усе виправив. Але навіть тоді, в лютому, це здавалося схожим на якусь штучну чортівню, симуляцію. Уже четверту ніч я спускаюся в підвал, чую звуки арти поблизу, читаю новини про окупацію сусідніх сіл і не вірю. Хіба може це трапитися зі мною? Я не вибирала бути героїнею фільму про війну! Але Правда – вона не про літературні сценарії…». Її рідне місто зруйноване на 90% від щоденних російських обстрілів. Нині Дарія проживає в Запоріжжі та не збирається їхати з України. Її історія «Моя правда: війна, про яку не можна мовчати» – про те, як війна змінила кожного з нас; про те, як молодій дівчині довелося вивчати російську зброю – «Усі можливі різновиди ворожої техніки, їхні габарити, дальність, звуки пострілів. Звичне заняття для 19-річної дівчини»; про те, як просто фраза із двох слів та чотирьох літер «Як ти?» замінили нам усім три прекрасні слова «Я люблю тебе». Дарія називає це «новою семантикою війни». З болем згадує обстріли Запоріжжя, коли «Межею між смертю та життям стала одна-однісінька стіна». Дівчина зазначає, що сумнівалася, чи гідна саме її історія бути почутою: «Було важко, боляче, але написане – ніби терапевтична місія для мене. Моя історія буде емпатичною для кожного з нас. А наша сьогоднішня презентація – своєрідне підтримувальне середовище. Війна вимагає від нас незламності, впевненості та соборності, а ми, українці, все це і маємо».

Тетяна ЧЕРЕПАНОВА. Вчителька української мови і літератури та світової літератури з Бердянська. Перебувала в окупації більше двох місяців. Переживши обстріл, разом із чоловіком вирвались з окупованого міста та вивезли з собою пса і два рюкзаки. Зараз проживає в Києві. Її історія «Місто, у яке я не повернусь» – про те, що Бердянськ уже ніколи не буде таким, як до 27 лютого 2022 р., коли туди в’їхали перші російські колони, коли місцеві почали опинятися «на підвалі». На презентації авторка відверто поділилася емоціями, що переповнювали її у перші дні захоплення міста: «Поневолення міста я зустріла під дверима гуртожитку педагогічного університету. Нас було багато, але порівняно з кілометровими чергами російських танків, нас не було взагалі. … Наступний БТР з піхотою і танком я на власні очі побачила у дворі своєї багатоповерхівки. Російська мова і до цього звучала у дворі нашого будинку, але в той момент вона вперше зазвучала як чужа. Ми стояли на балконі, знімали відео на смартфони і відчували лютий як ніколи. Страху не було. Лють зароджувалася під шкірою». Вразливими є спогади про те, як Тетяна з чоловіком рятували свого собаку – шарпея Нільсона, який схуд на 7 кг за півтора місяця, «але тепер його легше буде нести на руках, якщо знадобиться»… На жаль, серце тварини не витримало чергової ракетної атаки по Києву… Тетяна також поділилася власним досвідом евакуації: «Дорога, що раніше займала три години, того дня тривала одинадцять, чотири з яких ми провели під обстрілами. … На блокпостах перевіряють документи, сумки. Наші нерви натягнуті, як розтяжка обабіч дороги. Скаляться, бажають гарної дороги, а в спину починають обстрілювати». Опинившись на підконтрольній території, дівчина заплакала – це були її другі сльози з початку повномасштабного вторгнення… Сьогодні «Пальці натикаються на ключі, що лежать на дні сумки, і я задаюсь питанням: «Чи відімкнуть вони двері, за якими рідна домівка?» Авторка наголосила, що зібрані історії – це голоси і тих, хто, уже нічого не скаже, і з болем пригадала свого учня Микиту ХАНГАНОВА, якого разом з Тіграном ОГАННІСЯНОМ у віці 16-ти років росіяни вбили за спротив.

Надія НЕСТЕРЕНКО. Представниця ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». На початку повномасштабної війни вивозила за кордон документацію про злочини росіян, які разом з колегами вони збирали багато років. Допомагала постраждалим з евакуацією за кордон. Сьогодні живе в Києві. Спочатку працювала над книгою як редакторка, а згодом вирішила розказати і власну історію. «Стільці» – про тяглість руйнування родини: «Ми більше не збираємося ні на Різдво, ні на Великдень. Своєю вагою тиснуть спорожнілі стільці. Наша родина – тисячолітній мур – посипалася за кілька років». З щемким болем, ледь стримуючи сльози, Надія згадала про втрату брата Дмитра, добровольця, якого вбила не куля, а людська байдужість та невігластво… У тексті вона робить акцент на систематичному знищенні українців, згадуючи радянську окупацію, Голодомор, страшні злочини Червоної армії. Усе це знову повторюється. І ми маємо розуміти, що несе «русский мир» та країна-терорист росія: «Усі ці злочини знову повторюються на моїй землі. Їх знову вчиняє та ж сама країна, ті самі люди. Знову окупували нашу землю, примусово нав’язують своє громадянство, переслідують незгодних, катують та ґвалтують. Ми кричимо світу про це і вдень, і вночі. Кричимо, щоб злочинів не стало ще більше. Але чи чують нас?..»

Також авторки назвали історії, які особисто їх вразили найбільше, зокрема «Коли в анамнезі війна» Наталії НЕСЕНЮК, «Моя собака, коти та купка пір’я» Наталії ГУРАН, «Кілька кілометрів до свободи» Валентини ФЕДОРЧУК та ін.

Зворушливим моментом презентації були щирі слова вдячності викладача-ветерана праці нашого коледжу Валентини МИСНИК, яка зазначила, що саме такі книги змінюють світогляд молоді, дають поштовх задуматися, хто ми є та чому маємо викорінювати мову окупанта.

Лідія САДІВНИЧА, методист коледжу, подякувала гостям за те, що вони написали про пережите, оскільки їхні історії допоможуть іншим людям віднайти точку опори, щоб жити і боротися, і вручила від коледжу Подяку ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за ініціативу створення книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», за документування порушень прав людини та злочинів проти людяності під час російсько-української війни та непохитність і незламність у боротьбі за Україну.

Насамкінець зустрічі Тетяна РАДЬКО подякувала дівчатам за їхню щирість та сміливість поділитися власним досвідом пережитого під час окупації, адже говорити правду означає боротися: «Дякую вам за світло та теплоту, які ви не втратили! За стійкість, непохитність, за вашу громадянську позицію. Оголити душу – справжня мужність». На добру згадку про знайомство і зустріч авторкам книги вручили подарунки.

Такі видання мають особливе значення для суспільства з кількох причин. По-перше, вони служать документальним свідченням злочинів окупантів, зафіксованих очевидцями подій. По-друге, ці історії стають важливим джерелом для майбутніх дослідників і істориків, які вивчатимуть цей період української історії. По-третє, особисті розповіді мають потужний емоційний вплив, який допомагає світовій спільноті зрозуміти справжню суть російської агресії. Крім того, подібні збірки виконують терапевтичну функцію для самих авторів, дозволяючи їм переосмислити травматичний досвід і знайти сили для подальшого життя; вони надихають тих, хто пройшов через подібні випробування, сприяють глибшому розумінню причин, через які Україна ніколи не прийме окупацію. Для читачів – це нагадування про ціну свободи та необхідність пам’ятати.

«Зібрані історії – це голоси, які не можна заглушити, а наша зустріч – ще одна цеглинка у мур нашої пам’яті, нашої ідентичності. Це те, що тримає нас разом, коли розсипаються звичні орієнтири, те, що зшиває СВОЇХ, це те, що з кожного з нас робить фортецю, об котру ворог має розбитися, а ми – перемогти і добитися справедливості», – підсумувала Тетяна РАДЬКО.

Фінальним акордом зустрічі стало натхненне виконання Гімну України усіма присутніми, що засвідчило духовну єдність і щиру любов до рідної землі.

Незабутні враження на наших гостей справила екскурсія до Музею «Спадок Гетьманщини. Місце пам’яті Конотопа», створеного на місці садиби станових козаків Зимовців (збудована у 1861 р.), що є частиною козацького скансену на Загребеллі, відвідини Пантеону національної пам’яті та Алеї Пошани, затишна атмосфера і смачний обід у ресторані New York Street Pizza. Ми щиро вдячні усім небайдужим конотопцям, хто відгукнувся на запрошення, підтримав нашу ініціативу і цього дня дарував авторкам книги «Коли не стукають у двері…» свою увагу, сердечність і гостинність.

Ознайомитися з презентованим виданням можна у бібліотеках міста, бібліотечно-інформаційному центрі коледжу або ж завантажити на офіційному сайті ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за посиланням КНИГА

Поділитися враженнями, залишити свої відгуки можна за відповідним к’юар-кодом.